Як  дощик  скрипочці  допоміг

        Жив на світі Дощик — Добрий Веселун. Ходив він по небу і землі та й робив добро людям, рослинам, тваринам — усім, хто потребував його допомоги. А ще дуже любив Дощик танцювати. Ноги у нього були такі довгі, бо доводилося танцювати не тільки на небі, але й по землі, по деревах, дахах будинків і стовпах.
      Якось улітку зупинився Дощик у Русалівці серед широкого вигону, якраз навпроти нашого двору, і ну витанцьовувати. А в сусідстві з нами жив старий чоловік. Колись, замолоду, він був гарним музикою, але потім постарів і закинув свою Скрипку в комору на полицю, де вона тепер лежала під товстим шаром пилу. І ось Дощик, танцюючи у його дворі, зненацька зазирнув у вікно й побачив ту Скрипочку. І такий у неї був нещасний вигляд, що Дощику стало дуже шкода її і вирішив він якось розвеселити бідолашну.
— Гей, Скрипочко! — гукнув. — А чи вмієш ти ходити? Якщо так, то виходь надвір, бо в коморі немає блакитного неба, ніде гуляти хмаринкам і літати метеликам!

        І ще дзвінкіше застукав Дощик у шибки, і під цей акомпанемент узявся швидше витанцьовувати ніби запрошуючи Скрипочку разом з ним пуститися в танок. Глянула на нього Скрипочка і згадала той час, коли отак під її музику танцювали люди у свята й на весіллях. Скільки пісень вона знала! І так захотілося підіграти Дощику, що не витримали струни, затремтіли і зірвалися з них назустріч теплим Дощиковим краплям ніжні й чисті звуки. Старий чоловік теж дивився на Дощ і раптом почув свою Скрипку, про яку давно забув. Умить гайнув до комірчини, зняв з полиці забутий інструмент, обтер від пороху. І засяяла Скрипка своїми лакованими боками. Звичним рухом доторкнувся чоловік до трепетних струн і від радості, що про неї нарешті згадали, Скрипочка зітхнула на повні груди й весело заграла — заспівала. Правду ж кажуть, що радість веселить, а щастя молодить!
      А наш Дощик — Веселун вибрався верхи на хмаринку, що пропливала мимо і задоволений тим, що йому вдалося зробити добру справу, підохочений вітерцем, полинув далі...